Історія мандрів у Японії (частина 1)

від Тра 22, 2019Подорожі2 коментарі

У наш час мандри є популярним способом проведення вільного часу і тим, що може дозволити собі будь-яка людина.

Але відколи люди почали мандрувати задля розваги? Власне, яка історія мандрів у Японії?

Це питання мене дуже зацікавило після проведення свого останнього вебінару «Японія: що варто відвідати і побачити», де я розповіла про Нараі, Маґоме і Цумаґо, які лежать на давньому шляху посеред гір Накаседно (щоб не пропустити майбутніх вебінарів, підписуйтеся на оновлення від блогу!).

Я вирішила поглибити свої знання про історію мандрів у Японії і ділюся результатом у цій статті!
Однак, інформації виявилося так багато, що цього разу я розповім лише про один період!

 

Зі збірки “69 станцій дороги Кісо”, станція Нараі. Всі зображення збірки можна переглянути у статті на Вікіпедії (япон.)

Курс історії Японії в університеті, японська література і малюнки укійо-е (див. зображення вище) склали у моїй голові перше враження про стиль мандрування японців. Мені уявлялися круті гори, живописна природа і краєвиди, а ще небезпека. Ці малюнки навіюють почуття незвіданості минулого, яке у порівнянні із сучасністю здається іншим світом!

Історію мандрів у Японії можна відстежити десь до 8-го століття. У ті часи подорожі були дуже небезпечними, тому для того, щоб вирушити у дорогу, потрібна була сильна мотивація. Що було цією мотивацією?

Нею були вірування (термін “релігія”, як на мене, не дуже доречний з різних причин).
Популярним було паломництво до Кумано, і велику частку мандрівників складали монахи.

Період Едо

Коли до влади прийшов Токуґава Іеясу, почався новий період у історії Японії, і ситуація щодо мандрів різко покращилася. У 1601 було офіційно визначено, взято під контроль та налагоджено роботу п’яти головних шляхів (япон. 五街道).

Шляхи брали свій початок у Токіо (справа) і закінчувалися у Кіото (зліва). Далі у статті ви дізнаєтеся більше про шлях Токайдо, який позначений блакитним кольором на карті, і шлях Накасендо, який позначений червоним (той, що вище).

Більшість головних шляхів періоду Едо брали свій початок від нульового кілометра — Ніхонбаші, або Японського моста, у Токіо (тодішній Едо). Зараз у цьому місці поєднуються історія і сучасність — прямо над мостом у 1963 р. звели швидкісну трасу.

Перш за все, протягом 20-ти років було впорядковано роботу поштових станцій на шляхах (япон. 宿場町 шюкуба-мачі), де можна було відпочити, переночувати, поїсти, обміняти гроші (у тогочасній Японії існувало кілька грошових одиниць), винайняти коней або паланкін (і розважитися з дівчатами :Р).

Шьоґунат зобов’язав ці містечка надавати перевагу для обслуговування перш за все чиновникам під час офіційних відряджень. Власне, ці шляхи процвітали завдяки системі санкін-кōтай (япон. 参勤交代), яка зобов’язувала регіональних правителів даймьō чергувати своє проживання у своїй підконтрольній провінції і столиці Едо.

Ця картина зображає колону, яка супроводжувала 13-го даймьо з провінції Хаґі у відрядженні до Едо. У колоні налічувалося близько тисячі людей! (Джерело: http://bunka.nii.ac.jp/heritages/detail/23557)

Окрім того, для контролю над країною і пересуванням людей, товарів і навіть зброї була створена система блок-постів вздовж п’яти головних шляхів. На цих блок-постах тежили за дотриманням процедур і правил системи санкін-котай, а у звичайних мандрівників перевіряли паспорти.
У 17 ст. було створено 53 блок-пости! Це як маленькі кордони між різними регіонами всередині Японії.

Шьоґунат також покращував дороги і інфраструктуру вздовж 5-ти головних шляхів. Дороги розширили та вирівняли, а круті схили застелили камнем.

Однак хай це не вводить вас в оману: ці дороги були призначені лише для піших мандрів або пересування на конях, але аж ніяк для карет чи возів!

Вздовж доріг було висаджено дерева, які давали багато тіні, і у деяких місцях були викопані дренажні канави. Були також встановлені знаки на позначення відстані (від нульового кілометра) через кожне рі (3,93 км). Водойми на шляхах перетинали на човнах (мости не будували).

Здається, японці обрали менш клопітний та водночас більш економний варіант впорядкування та утримування цих доріг.

В райомі міста Хаконе. Дорогу, вистелену каменем, називають іші-датамі (япон. 石畳), або “кам‘яне татамі”. (Світлина Сакута Рюджі)

Шлях Токайдо

Найпопулярнішою дорогою була Токайдо (япон. 東海道), яка з’єднувала Едо (сучасний Токіо) і Кіото. Довжина цієї дороги — 490 км, і на ній було розташовано 53 поштові станції/містечка. Власне, все було продумано так, щоб пройшовши свою денну норму пішки, мандрівник потрапив у поштове містечко, де б зміг зупинитися на ніч і відпочити.

Сьогодні частинка цього шляху (місцями у своєму первісному вигляді — вимощена каменюками або обсаджена криптомерією) збереглася неподалік міста Хаконе (преф. Канаґава). Також є реконструкція блок-посту, мета якого була контролювати рух людей і товарів (цей блок-пост мені асоціюється з кордоном між Україною і Польщею). По дорозі також є музей Токайдо, який розповідає про саму дорогу і життя людей, які жили на ній.

Цього року у листопаді я очолюватиму тур до Японії, і у програму входить відвідування цих місць! Ми перенесемося у часі у період Едо і пройдемо частиною шляху, яким японці подорожували ще сотні років тому! Приєднуйтеся! Деталі за посиланням.

Часто обабіч шляхів висаджували саме криптомерію, яка сягає у висоту десятки метрів.

Блок-пост Хаконе (япон. 箱根関所 хаконе секішьо). У сонячний день вдалині видно гору Фуджі!

Шлях Накасендо

Дістатися Кіото можна було й іншим шляхом — Накасендо (япон. 中山道) — який проходив через гори. Цей шлях був довший за Токайдо на 40 км, і мав на 16 більше поштових станцій. Це було пов’язано з тим, що ця дорога проходила через круті гори, де до того ж падало багато снігу і було дуже холодно взимку. Тим не менше, цей шлях був досить популярним, оскільки житло тут було дешевше на 20%, і контроль був не таким строгим.

Кілька містечок на цьому шляху збереглися у вигляді, близькому до тодішнього. Серед них Нараі, Маґоме і Цумаґо у долині Кісо (преф. Наґано і Ґіфу), про які я згадувала на початку статті.

Теперішній вигляд містечка Нараї. 

У період Едо завдяки контролю над шляхами зменшилася кількість розбійників і подорожувати стало набагато безпечніше і простіше.

Однак, дуже часто транспорт могли дозволити собі лише високі чиновники. Для звичайних людей (япон. 庶民 шьомін) мандри не завжди були такими доступними, і вони вирушали у довгу подорож із розумінням, що, можливо, це буде єдина подорож у їхньому житті, тож вони намагалися подивитися якомога більше місць.
Мені здається, що у голові тодішніх людей не було чіткої різниці між паломництвом і мандрами задля розваги — вони це дуже гарно поєднували! Паломництво було хорошою причиною отримати дозвіл на подорож, але по дорозі до основного храму люди заїжджали у інші визначні і відомі місця.

Все-таки можна сказати, що мандри поширилися не лише серед багатих, але і серед звичайних людей. У час, коли розваг було не так багато, мандри мали велике значення.

Однак, встановлена владою кількість робітників і коней на кожне поштове містечко (наприклад, на шляху Токайдо по 100 працівників і коней, на шляху Накасендо по 50) була великим тягарем для працівників у поштових містечках і місцевих жителів біля головних доріг.

Станція Сакамото на шляху Накасендо, із збірки “69 станцій шляху Кісо”

Саме у період Едо було написано багато творів літератури і намальовано безліч збірок малюнків на тему мандрів.

Наприклад, серія малюнків укійо-е «53 станції Східноморського шляху» (япон. 「東海道五十三次」), видана у 1833-34 рр.

Всі зображення з серії можна переглянути у статті на Вікіпедії (укр.)

Іншим прикладом є «Відомі місця Едо» (япон.「江戸名所図会」) — першокласний ілюстрований путівник про відомі місця Едо, який був виданий у 1834-36 рр.

Розповідь починається з історії Провінції Мусаші, де був розташований тогочасний Едо, і заснування замку Едо. Опісля, у творі квартал за кварталом, із поясненням їхньої історії та походження назв, описується місто та околиці провінції.

Твір також включає поезію, у яких згадуються місця з цього твору, наприклад, хайку класика японської поезії Мацуо Башьо!

Зображення з Вікіпедії (япон.)

Власне, твори Мацуо Башьо також сприяли популяризації мандрів. Найбільший вплив мав «Оку-но хосомічі» (япон. 「奥の細道」) — твір у формі подорожнього щоденника з поезією хайку (лірична поезія на 3 рядочки).

Поет хотів відвідати відомі місця, які згадувалися у поезії митців давнини, особливо Сайґьо 西行 (12 ст.) і Нōін 能因 (10-11 ст.), для того щоб оновити свою поезію. Під час своєї подорожі, яка почалася 27 березня 1689 року, він пройшов 2400 км за приблизно 150 днів!

Під впливом його твору у багатьох японців виникло бажання здійснити подорож по його слідах (я б і сама захотіла!)

 

Продовження буде…

2 коментарі

  1. Олекса-пан

    З того, що чув я, мандри мали навіть основною, «офіційною» метою аж далеко не лише прощу!
    Надзвичайно цікавий, як на мене, момент: це був необхідний – і завершальний, останній! – акт остаточної ініціації самураїв а також, що особливо цікаво – людей «вільних професій» (принаймні, як я розумію цей принцип «відбору»): цебто художників, поетів, лікарів (також, здається)… Ну й беручи до уваги, що, скажімо, роди діяльності нерідко могли поєднуватися (скажімо, поет і самурай, або художник і поет) – то й поготів картина стає яснішою…
    Мені здається, причиною (не та, якою люди це пояснювали – а маю на увазі реальною, глибинною, незележною від вигаданого людьми(!!) першопричиною) було те, що самурай (будемо казати на цьому прикладі, бо це найочевидніше), ніби кидав виклик долі. (Тут доречно загадати постанову самурайського кодексу: «Самурай, вийшовши на вулицю, мусить зустріти сім ворогів!» Іікаереба, він сам мусить свідомо піддавати себе безпеці. Схожим чином, доречі, поводячись часом принципово наперекір обставинам, діяла й наша шляхта, а згодом особливо зневажливим ставленням до небезпек прославилися, як відомо, запорозькі козаки). Річ у тім, що потойбічні сили (чимало з них), зокрема недобрі за певних обставин не мають права «виходити на контакт» з людьми – тобто чіплятися до них. Тобто якщо людина не витикатиметься з дому – вона їх ніколи не зустріне. Я підозрюю, що основна мета такої нечисті – виховати людей безініціативними та легкодухими, привчивши до думки: “Не витикайся, мовляв, з дому, ходи все життя по колу та по знайомих стежах – і ми тебе не чіпатимемо”. Для людини ж, котра хоче чого-небудь досягнути, котра принципово повинна вдосконалюватися в обраному роді занять (це, як відомо, стосується і художника, і поета, взагалі всіх творчих професій, а також лікарів (чого не скажеш, скажімо, про рибалок чи носильників – вони можуть усе життя працювати однаково!)), така позиція є, зрозуміло, принципово неприйнятною. Тому для них податися у мандри означало ніби як кинути виклик нечисті, і ризикам та примхам долі взагалі, та – що важливо – перевірити гарт свого духу і щирість власної мотивації до обраного заняття: якщо людина реально усвідомила, чого вона хоче, щиро готова цьому (обраному покликанню) віддатися – то й нечисть їй нічого не заподіє, бо Богові такі люди корисні – тож Він за них неодмінно заступиться та\чи допоможе, коли вони вчинять опір, якщо нечисть надумає-таки щось їм заподіяти). Тому не дивно, що мандри є саме ПІДСУМКОВИМ актом ініціяції справжнього самурая, поета чи художника, і кого ще: адепт мусив повною мірою виявити все, чому навчився та своє вміння володіти цими навичками, як і власним духом узагалі.

    Відповісти
  2. Олекса з Київа

    Згадаймо й українські казки: когось незвичайного, друга чи ворога, котрий «ключовим» чином визначає її долю – людина зустрічає тільки тоді, коли вийде на «битий шлях», або взагалі ідучи куди-небудь заради якоїсь мети, або будучи одержимим якою-небудь проблемою (це, в кінцевому підсумку, також визначає мету – позбутися проблеми). Або навпаки: «містичні» відвідувачі й гості з’являються саме як подорожні – саме тому їх і було прийнято добре зустрічати (бо ніколи не знаєш напевне, що це не Сам Бог навіть, наприклад) – а декотрих культурах до подорожніх, що прийшли з-поза меж відомого регіону (свого села, скажімо, чи країни) ставилися насторожено, а й то й сахалися.
    Всяка потойбічня сила (причім, як добра, так і зла – в цьому вони цілковито однакові!) не любить виявляти себе прямо, і зазвичай намагається маскуватися, щоб людина не могла напевне побачити, звідки вона «береться», в подобі, скажімо, мандрівного старця чи “випадкового” подорожнього – і куди зникає. Для потойбічної сили показатися людині в процесі мандрів – надзвичайно зручно, щоб не виявити себе, прикинувшись звичайною людиною: бо якщо явитися, скажімо, у невеликому селі чи місті, де всі одне одного знають – то потойбічня істота змушена буде пояснювати, як це трапилося, що вона, скажімо, назвалася так то й так – а її насправді в селі\містечку ніхто не знає і взагалі ніколи доти не бачив. Людина, котрій така істота, як слід не продумавши свою «легенду» зустрінеться, звісно ж, може, ще під час самої зустрічі запідозрити, що той, хто зустрівшись їй, виглядає, як людина, насправді є зовсім не тим, за кого себе видає – а це їм, звісно, геть ні до чого.
    …Словом, подорожі та мандри напряму пов’язані з містикою, і з одного боку – дають можливість чудово загартувати себе (а можливо, здобути й щось надзвичайно корисне!) – а з іншого – дозволяють потойбічнім силам у зручній для них формі подати тобі якийсь важливий знак чи інформацію, якого вони, скажімо, за звичайних обставин не можуть зробити саме тому, що надто багато доведеться продумувати і пояснювати, аби людина, з якою вони контактуватимуть, їх не запідозрила й не викрила.

    Відповісти

Опублікувати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.