Обрати сторінку

Кіото
я любила порівнювати його зі Львовом, а його роль у Японії прирівнювати до ролі Львова в України — ролі культурної столиці.

я вибралася до Кіото на тиждень перед самим сезоном цвітіння сакури. насправді я хотіла поїхати до Кіото на навчання — це було моєю мрією, проте, оглядаючись зараз назад, я не жалію ні про що.
тож, вже навчаючись у маленькому містечку, я хотіла поїхати відвідати Кіото не лише на кілька днів, а трошки довше. і провести час там як звичайний житель, а не турист.

тому звичні засоби у такій подорожжі автостоп та коучсерфінг мені дуже у цьому допомогли! завдяки першому я вже почула про Кіото від людей, ще не приїхавши до нього. а завдяки іншому я отримала не лише суперське ліжко у суперському місці (у ресторані соєвого рамену!) і ровер у користування, а й такі безцінні контакти з місцевими людьми.

окрім того, від звичайного туриста мене вирізняла сума грошей у моєму гаманці — це було приблизно 10 тисяч єн, тобто приблизно тисячу єн на день, при тому що обід в ресторані в середньому коштує тисячу єн, а їсти в ресторанах у подорожах в Японії – це must thing, це взагалі інколи найважливіша складова подорожі.

тож, після проведення тижня у цьому місті, такі речі мені найперше приходять в голову, коли я чую слово “Кіото”:

1. блондинистий ґайджін-сан. id est, справжні іноземці!
їх було так багато, що я взагалі не дуже можу згадати якихось японців у Кіото. деякі з них були з картами, із-за чого я почала комплексувати, і з упевненим виглядом блукала годинами вуличками на ровері, бо не хотіла бути ще одним іноземним туристом у Кіото.
також багато місцевих блондинів та блондинок, високих на зріст, великих… після пів року життя серед маленьких та вишуканих японців я відвикла від такого, і для мене це був просто шок.

про кількість іноземців та звичність їх появи свідчить також той факт, що у Кіото у всіх ресторанах мені давали (при наявності) англійське меню та говорили до мене англійською. для студентки, яка вчить японську, не найкращий варіант…

2. натовп у туристичних місцях, як-от Золотий павільйон.
за людьми не було видно нічого, вони все заповнювали собою. і це все б нічого, але насправді основна мета цього натовпу була лише одна — зробити світлину на фоні пам`ятки. людей, які справді милувалися їх красою чи навіть оглядали — можна було порахувати на пальцях…
печаль… 🙁

а ось, до речі, сад каменів Рьоанджі — навпаки, особливою популярністю не користувався:



3. яструб, який вириває їжу з рук на березі річки

через Кіото протікає гарна річка, на берегах якої можна посидіти, відпочити, розслабитися. от я і вирішила поснідати там булочкою з йогуртом. і тут я розумію, що ось у моїх руках була булочка, а за секунду її уже не було. не розуміючи що сталося, я взяла іншу, але і її чекала така ж доля.
реакція, швидкість та точність яструба справді викликає захоплення!
наступного разу я думала, що тепер я, підготовлена, зможу уникнути крадіжки, але якою наївною я була!
довелося також спостерігати вмілість яструба зі сторони, та реакцію інших на таке, тому приблизно уявляю як я виглядала збоку після цього 😀


не найкраща світлина цієї річки, але щоб було уявлення…

4. テキトウ (текітоо)

це слово, яке я найбільше чула від свого хоста-коучсерфера, та інших кіотців. (звичайно, його пояснити важко, і я це не дуже вміло зроблю, але) здається воно позначає спосіб, як щось можна робити. щось на кшталт якось” або “як-небудь”.
взагалі Кіото розташоване у регіоні Кансай, про який часто говорять: “та Кансай — це взагалі не Японія”. ну от якось так.

тобто, якщо я їду в Ямаґучі на ровері, дорога вузька, а переді мною іде людина і не дає мені проїхати, то я за ним плентаюся і чемно чекаю моменту, коли я зможу об`їхати на якомусь розширенні тротуару чи дороги. але якщо це Кіото — то спокійно можна того пішохода потурбувати сигналом.
якщо в Ямаґучі я стою і чекаю на червоному світлофорі і переходжу дорогу у призначених для цього місцях, то в Кіото я переходжу де завгодно і коли завгодно.

якщо написано, що тут не можна залишати ровери, то це насправді не означає, що там їх справді не можна залишати.

ну склалося таке враження…

а сакура там справді гарна! лиш, як казала коліжанка, пішов подивитися на сакуру, а в кінці кінців не зрозумів, на що прийшов дивитися — на сакуру чи на людей. так їх багато…


ось ще спогади з цієї подорожі:


Рьо-сан, який підібрав мене на дорозі до Кіото. як виявилося, перший раз він проїхав повз, не встиг зреагувати і зупинитися, але повернувся за мною, підібрав, і оскільки він їхав не виклик клієнта, сказав, що ми спершу заїдем перетерти з клієнтом (ну таке з японцями буває, вони дуже дуже хочуть допомогти!)
от я і сиджу в машині, і якій він мене закрив, і чекаю, поки він з клієнтом закінчить свої справи 😀
але чувак був реально крутий! дуже цікавий, хоча був не старший за мене, але вже був одружений, мав дитину, працював, хоча ніколи і не вчився в університеті 🙂


ось такий логотип у жіночої вбиральні у Кіото 🙂


табло, яке повідомляє, коли приїде автобус. круто, правда? таке поєднання старовини і ммм ще чогось 😛
а ще на цій світлині можна помітити, який фотографуючим пристроєм я користувалася перші 9 з 12-ти місяців у Японії 😀

а тим часом знайшла ще один блог українця про в тому числі Японію з оригінальною назвою “Витрішки” http://dmytro.github.io/vytrishky/
раджу заглянути! 🙂

30 грудня 2015