Couchsurfing у Японії: мої історії

Каучсерфінг — це стиль мандрів, який дарує незабутні враження і робить світ кращим.
Тому що люди з незнайомими гостями часто є найкращими версіями себе, діляться всім просто так, а тебе розпирає від доброти і хочеться віддати щось взамін, і тому що у цьому всьому ланцюжку відсутній один елемент — гроші : )
Це спільнота класних особливих людей, завдяки яким можна отримати багато цінних інсайтів!

У цій статті я поділюся своїм досвідом каучсерфінгу у Японії — а саме surfing-частиною (тобто, коли я у когось зупинялася).
Саме у Японії я каучсерфила 12 разів (я спеціально порахувала для цієї статті :D), три з них — у американців, а решта — у японців.

Цікаво було спостерігати різницю між американськими хостами в Японії і японськими.
Американці в принципі не парилися. Два рази це було в стилі: “Приходь туди-то і подзвониш як прийдеш”, і потім по телефону вели мене до незамкнених дверей, і казали що будуть вдома під ранок/через кілька днів. З американцями якось глибинно поспілкуватися не вдавалося через цей їхній стиль: “Ось ліжко, ось ванна. Ну всьо, я пішов”.

Не скажу, що з японцями я завжди знала чого очікувати (хоча вони ведуть себе доволі передбачливо у багатьох ситуаціях, але це все-таки каучсерфінг), тим не менше вони завжди виділяли час наодинці для спілкування — і найчастіше це був похід у ідзакая (паб).

У будь-якому випадку, всі з цих досвідів були позитивними, багато — мегапозитивними, а частина з них змінила моє життя. У цій статті я розповім про кілька з них.

Це НЕ є стаття з практично корисною інформацією, радше емоційна. Але якщо вам було цікаво — дайте мені знати про це у коментарях : )

КІОТО — березень 2015, 7 ночей

Мій хост, М., був власником раменної (від слова “рамен”) і ґестхауса. Цей досвід каучсерфінгу був з елементами workaway, і (як М. потім сам признався) він приймав лише тих, хто хотів допомогти йому з раменною або ґестхаусом. 

Раменна була не проста — бо подавали там (і досі подають) веганський рамен, приготований на соєвому молоці (японською 豆乳ラーメン тōню рāмен). Саме місце знаходилося трохи далі від центральних районів Кіото, було у закутку і думаю, його було не так просто знайти. Там було дуже атмосферно — вузенький вхід поміж стінами будинків, доріжка вистелена круглими камінцями, і м’ягке жовте світло від низеньких ліхтарів. З кімнатки закладу був вид на маленький внутрішній дворик, обгороджений бамбуковим парканом. Там завжди було тихо і спокійно.

Мене поселили у раменній — точніше у кімнаті на другому поверсі — і я була одна-однісінька на всю раменну з вечора і до ранку. 

Тоді заклад називався Мамедзен

Як зручно, що у японців є футони — можна зробити повноцінне спальне місце на клаптику підлоги!

Моя допомога полягала у різних дрібних завданнях. Раз мене попросили почистити дзабутони (подушки для сидіння) валиком з клейким папером (коро-коро). Також, на кухні мала допомагати з приготуванням рамену, хоча одного разу клієнтів зовсім не було, а іншого — працівниця зрозуміла, що їй швидше самій зробити, ніж показати мені як : D У ґестхаусі треба було перевірити опис на airbnb англійською, і зняти постіль. Це власне все за цілий тиждень.

Зупа для рамену була вже готова. Треба було залити нею локшину (яку треба було підварити, здається…) і гарно поскладати зверху всі інґредієнти

Зате веселощів і розваг було дуже багато!

Раз до нас прийшла майстер-суміе, і ми з нею балакали до пізньої ночі (кілька годин після закриття бару-раменної). Вона все ніяк не хотіла вертатися, а опісля мій хост сказав: “Бачиш, яка у мене тяжка робота…”

Іншого разу М. запросив мене на вечірку з його друзями. Вони захоплювалися сигарами, люльками і віскі, і ми пішли у вишукане місце у Кіото, щоб смакувати віскі і курити сигари і люльки. Але оскільки я не п’ю і не курю, я просто насолоджувалася атмосферою і ммм вдосконалювала свою японську : )

Взагалі люльку собі не такою уявляла…!

Іншого дня ми пішли у один заклад, де можна було попасти лише через знайомих (ніхто не перевіряв, але це все про “атмосферу” того закладу). Там заправляла така своєрідна жіночка, навколо якої крутилися молоді працівниці, а за стійкою навколо них тиснулися відвідувачі. Там було таааак шумно, що ледь було чути співрозмовника!

Тоді мені так дивно було, як японці, навіть поважні і вищі за статусом, люблять такі шумні заклади з такою тиснявою і хаосом (насправді не хаосом, але так вигладало).

Як мені сказали, у тому закладі дуже важливо читати атмосферу (яп. 空気を読む). Наприклад, та хазяйка-жіночка може перед тобою поставити якусь страву, навіть якщо ти її не замовляв, і сказати, “Ось, це смачно, їж”. Потрібно подякувати і прийняти, по іншому ніяк! Ще вона раз прокричала на весь заклад “Єс! Я продала всю (таку-то) рибу”. Божевільне місце!

В Японії популярні і класні заклади (наприклад, раменні і ідзакая), перед якими стоїть черга, інколи можуть виглядати дуже старими, потасканими, не дуже чистими, з кіптявою на стінах, тісними, шумними, з кричащими працівниками, які на весь голос кричатимуть Ірашшяїмасе~~~ (Ласкаво просимо), або кричатимуть замовлення, щоб на кухні хтось там почув і крикнув у відповідь, і вам здаватиметься, що навколо повний хаос і божевілля!


Саме тоді М. каже мені щось на кшталт: “А ось дивися, ця дівчина живе у Курашікі, заїжджай до неї по дорозі назад!” Сила його статусу, авторитету і ієрархічних стосунків, а можливо і просто його характеру, не залишила ні мені, ні тій нещасній дівчині виходу, тож по дорозі додому я ще заїхала у Курашікі у префектурі Окаяма, але це вже зовсім інша історія.

М. також грає на шякухачі

ОЙТА — лютий 2015

У Ойті я зупинялася в журналіста А. Тоді я усвідомила, яка тяжка робота журналіста. Протягом нашої вечері у маленькій затишній ідзакая на кілька людей з неймовірно смачною рибою, А. на телефон приходили сповіщення про новини, які він одразу перевіряв, а одного дня працював до ранку, бо багато чого відбувалося.

Незважаючи на таку зайнятість і елементарно втому, А. вирішив звозити мене у паровий онсен, і зробити це тоді, коли у нього є час: перед роботою. Тож ми встали о 5-ій ранку для цього : D

Він також запросив мене у караоке з його співробітниками і босом, що було дуже мило з його сторони! Пам’ятаю, як він дуже гарно співав дивні, старі і часто веселі пісні. Якщо ви почуєте, що я наспівую пісню 俺ら東京行ぐだ, то знайте, що я почула це від А. з Ойти (ось ця пісня на Youtube — ще подейкують, що це найстаріша пісня в стилі реп у Японії. До речі, вийшла вона 1984 року. Також буде цікаво, якщо ви вивчаєте японську — там класні слова!)

Окрім того, що А. вразив мене своїм бажанням подарувати мені класний досвід, жертвуючи своїм сном і силами, він також показав мені приклад, якому я почала слідувати: я вперше отримала ключі від квартири хоста на час свого перебування!
Можлива, така довіра була подарунком чи винагородою за мою довіру — своїй інтуїції, всесвіту і А., адже я зупинялася наодинці з чоловіком :Р

КАКОҐАВА, Хьоґо-кен — листопад 2014

Зустріч з Х. я вважаю доленосною — вона змінила моє життя. 

Взагалі серед каучсерферів не так багато “звичайних” японців, більшість з них інші у різних значеннях. Але Х. був квінтесенцією всього незвичайного і загадкового.

Незвично для японця, він не працював, і ніколи не вчився в університеті, хоча був одним з найосвіченіших і нарозумніших японців, яких я зустрічала. Він мріяв об’їздити весь світ, відвідуючи різні глухі села, і не бачив себе у японському суспільстві. Його повсякденне життя було сповнене пригод — він їх просто притягував, але при цьому був людиною, у якій відчувалася глибина, повага і серйозність. Він не мав мобільного телефону, профілів у соціальних мережах і користувався паперовими картами.

Окрім замку Хімеджі і навколишніх садів у період червоних кленів, Кобе, і якоїсь дамби (можливо, першої у моєму житті — з того часу я “запала” на дамби!), він показав мені свою школу (це все супроводжувалося розмовами з пересічними незнайомими людьми або учнями), а також багатоповерхівку, де він колись жив.
У японських висотках зазвичай немає під’їздів, а доступ до всіх квартир відкритий. Він розказував, як на його очах сусідка вчинила самогубство стрибнувши вниз…

Протягом всього часу він дуже прискіпливо вчив мене кансайського діалекту, і врешті вдовольнився результатом  — я склала іспит правильної інтонації なんでやねん!(не візьмуся це перекладати…) і отримала знижку на фестивалі на печиво після свого кавайного まけて (щось на кшталт “продайте дешевше”).

А потім ми втрьох з його другом поїхали на вершину гори за нічним видом на Кобе по серпантиновій дорозі на шаленій (для такої дороги) швидкості, і на вершині домовилися зустрітися там колись ще раз.

Але я знала, що цього не станеться, і що після цього ми можливо більше не побачимося, бо він вважав, що більшості небезпечно з ним дружити.
Тож він так і залишиться для мене загадкою, і особливою людиною, яка ще досі живе у моєму світі і впливає на моє життя своїм прикладом.

Після цієї подорожі я стала на істинний путь імпровізованих мандрів — тому що якби я не купила зворотнього квитка наперед, я могла б залишитися на довше… І це саме Х. навчив мене 人生、出たとこ勝負

НАҐОЯ — березень 2018

Наґоя була моїм проміжним пунктом у автостопі на захід від Токіо. Тут я знайшла пару старших людей, які зразу ж написали, що з нетерпінням чекають моєї української страви! Я не є великим кухарем, до того ж була проблема із закупкою продуктів, тому я трохи переживала.

Але це все було дарма! Це були люди, які змусили відчути себе наче вдома. 

Жіночка Чійоко, як на мене, була втіленням жіночності і спокою. Вона розказувала, як ходила на уроки зав’язування кімоно, ікебани, і всяких інших мистецьких штук — те, що японки колись мали робити, щоб вийти заміж. Саме тут я вперше поміряла кімоно — і я рада, що я отримала цей особливий досвід саме з Чійоко-сан!

Я насолоджувалася і була зачарована атмосферою в хаті: такою спокійною, неспішною. Ми милувалися малюнками на цукерках, красою керамічного посуду, співом пташки уґуїсу, яка співає лише у тихих спокійних місцинах і саме у той час. Ми куштували рибу, яка смачна саме у той час весни (забула її назву!).
Це була така Японія, якою я її уявляла з самого початку!

Чоловік М., натомість, великий мандрівник і любитель пригод. Він дуже цікавиться корінними племенами, наприклад, айну на Хоккайдо, або індіанцями у США. А цього року він подорожував Камчаткою. Можливо, якось зустрінемо його і в Україні : )

Не можу не згадати про грілку у моєму ліжку, яка стала для мене приємним сюрпризом у ще холодний березень!

Дуже класно, що є такі відкриті, привітні і щасливі старші пари на каучсерфінгу, які так охоче діляться культурою своєї країни! ^^

Наша інтернаціональна вечеря (точніше, її частина :Р)

5. ЙОКОХАМА — березень 2018

До цього каучсерфінгу мене змусили обставини: треба було встигнути на весілля друга на 3-тю годину, в той час як чек-ін у більшості вільного житла починався з 2-ої. Щоб уникнути лишнього стресу і переживань я вирішила шукати хоста, і в кінці кінців мій запит прийняла японка Ю.
Вона сказала що вона вільна у той день і ми можемо провести час разом — я так хотіла розпитати її, як себе поводити, що робити, і просто побалакати з кимось, щоб не так переживати.

Проте ближче до моєї поїздки виявилося, що у день мого весілля вона має заняття з танців, і її не буде вдома цілий день — тож я мала лише трошки часу, щоб заїхати до неї, залишити лишні речі, спакувати плаття і взуття і піти кудись гуляти : D

І мені так чудно було, наскільки вона невимушено так зі мною вчинила! Хоча насправді вже зараз я не сприймаю це як щось незвичайне і прийняла як одну з норм. У каучсерфінгу справді варто бути готовим до всього : D

Тим не менше, цей досвід я відношу до одного з найкращих, бо Ю. — дуже сильна, весела і життєрадісна.
Вона живе цікавим життям, незважаючи на відповідальну і стресову роботу, і вміє цікаво і весело проводити свій вільний час. Насправді, це все так відчувається, і атмосфера в домі теж це дуже передає.

І я знову ж таки переконалася, що люди з Кансаю (а вона з Осаки) інші. Мої знайомі-японці іноді кажуть, що це не Японія. Інколи здається, що це правда!

До речі, на її прохання я весь час говорила англійською — власне, це одна з причин, чому вона розпочала каучсерфінг. Але я думаю, що може статися таке, що вона раптово для всіх поїде подорожувати по світу : D

Це лише маленька частинка мого досвіду по каучсерфінгу у Японії. Зрештою, я навіть не згадала про гостювання у своїх вже друзів, які зупинялися у мене вдома в Україні!

Каучсерфінг дає ідеальні умови для того, щоб якомога більше пізнати людину і подружитися — короткий період гостювання, коли ви ще не встигаєте одне одному надоїсти, а натомість дає можливість вкласти все найсоковитіше у кілька днів; це відсутність тиску, адже невідомо, чи побачитеся ви коли-небудь знову; і це право розпитати про все на світі, не змусивши подумати чого-небудь лишнього : D

А чи користуєтесь ви каучсерфінгом? Буду рада почитати про ваш досвід у коментарях!
(для того, щоб залишити коментар, не обов‘язково вводити емейл)

p.s. У цій статті я поділилася лише своїм досвідом, найкращими його моментами. Досвід каучсерфінгу у всіх різний. Я також ні до чого не закликаю і не даю ніяких порад у цій статті.

 

1 Коментар

  1. Kate

    Цікавий опис! Дякую, що поділились досвідом!

    Відповісти

Опублікувати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.