дома.
у рідному Львові.
з якого усі друзі вже пороз`їжджалися, і залишилася лише сім`я.

ось і повернулась до України, яку я так і не змогла не ідеалізувати, будучи в Японії.

і тут мене питають: «І як там?». питають зовсім незнайомі люди. люди, які просто так підходять попросити зарядити телефон від комп`ютера, чи попросити подивитися за дитиною на кілька хвилин.

питають «І як там?», і я не знаю, якої відповіді вони очікують, але відчуваю, що в мене близько 30 секунд на всю відповідь, ну може хвилина…

якщо запитаєш таке японців, 90% ймовірності, що вони скажуть よかった або 楽しかった. тобто «було добре» або «було весело». при тому, що саме було добре – невідомо, просто було добре, бо завжди є якийсь позитив. і в Японії я б відповіла так само, і всі залишилися б задоволеними, і була б збережена гармонія.

але я в Україні, і тут мене така відповідь не влаштовує. я не можу вмістити свій річний досвід у 30 секунд, в хвилину чи хай навіть п`ять хвилин.

можливо тому, що сама не знаю, як там. і якщо ви запитаєте мене в різні дні – в мене, наймовірніше, буде різна відповідь. і що якби я була в іншому місті, і познайомилася з іншими людьми – мій досвід міг бути зовсім інакшим.

поки все погане ще не забулося, і ідеалізація минулого не пішла повний ходом, хочу і сама зрозуміти «І як там?».


отож…

найперші дні я була в шоці, здавалось, що я попала в інший світ. ще до такого відчуття додавало те, що всі японці витріщалися на мене (принаймні мені так здавалось). було страшно виходити з дому, їхні погляди роз`їдали мене і подумалось, що може так само почував би себе чорний у селі серед білих.

далі почали з`являтися думки, що хочу там жити. у мене ще не було друзів, і я почувалася самотньо, але Японія приваблювала мене чимось. чим – зараз мені важко сказати…

в процесі пізнання Японії, менталітету японців є багато, до чого треба звикнути і прийняти.

наприклад, те, що японці не завжди говорять те, що думають. тобто, вони наче брешуть? неприємно усвідомлювати, що ти серед брехунів. ще здавалось, що японці – роботи, і не мають почуттів. ну моя логіка була плоска як дошка – не показують, значить, не мають.

з цим була повязана моя перша криза і перші неприємні відчуття.

криза номер два наступила тоді, коли я зайшла у глухий кут у вираженні себе. я не відчувала, чим я особлива. я була просто ніким в тій масі людей. спочатку, як я з`явилась, всі захоплювались моєю зовнішністю, незнайомі люди говорили яка я гарна, коли я проходила, зі мною просили сфотографуватись зовсім незнайомі люди на вулицях, і я відчувала себе просто звичайною лялькою. згодом і це пересталось сприйматись як щось надзвичайне і особливе, а крім того я не могла виділитись ні розумом (бо яке там японською..), ні комунікабельністю і безпосередністю, ні позитивним настроєм.

здавалось, що я забула хто я, намагаючись впхати себе у японські рамки, щоб мене прийняли і признали.

коли мені друзі примітили, що я вже японізувалась, і навчилась вдавано сміятися і для збереження гарних стосунків і гармонії, яка так важлива у японській культурі, гарно поводитись і так не показувати своїх справжніх почуттів, тоді мене починала дратувати поверховість японців. їхні неглибокі теми, які взагалі майже ніколи не зачіпають людські почуття, їхня приземленість, раціональність, невіра у щось надприроднє, духовне врешті-решт…
(коли мені було погано, вони не розуміли, що моє тіло слабне лише тоді, коли слабне дух, і зразу посилали до лікаря, хоча все, що мені треба було – просто моральна підтримка…)

у Японії я вчилася всього з самого початку. деяким урокам я вперто протистояла, але у кінці кінців не встояла, деякі все-таки так і не прийняла, і не звикла.

але принаймні зрозуміла, що японський менталітет – він не поганий, він просто інакший.

ну а взагалі в Японії так само багато проблем, як і в нас. деколи вони схожого змісту – наприклад, це прекрасні стосунки з прекрасними сусідами, це перебування у їх тіні (частий випадок – закордоном японців називають китайцями). це старіння нації, пізні шлюби, а часто і взагалі небажання одружуватись, низька народжуваність, великі затрати на життя і виховання дітей і т.д.

так ось. (взагалі не важливо де, а важливо з ким, але..) і в Україні класно 🙂

10 жовтня 2015